Консультації за номером телефону 0680687154.
Практичне заняття
Опозиційний рух в УРСР.
Мета: порівняти різні течії опозиційного руху в УРСР; визначити
форми діяльності опозиціонерів; дати історичну оцінку їхнім діям.
Хід роботи
1. Рух Опору в
Україні в другій половині 70-х – на початку 80-х років.
Самостійна робота учнів.
Заповнення таблиці. Використовуючи матеріал підручника та додаткових джерел
заповнити таблицю.
Погром 1972–1973 рр. примусив учасників руху опору, що
залишились на волі, замислитись над оновленням тактики боротьби. Можливості
такої зміни з’явилися після підписання у Ґельсінкі 1 серпня 1975 р.
Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, невдовзі
опублікованого в СРСР. Громадяни імперії чи не вперше дізналися про міжнародні
зобов’язання свого уряду з гуманітарних проблем, зокрема щодо прав людини. Це
дало поштовх до активізації легального правозахисного руху.
На думку опозиції, Ґельсінський Заключний акт
створював умови для громадського контролю за його виконанням. Відтак, 12 травня
1976 р. у Москві на скликаній академіком Андрієм Сахаровим прес-конференції
професор Юрій Орлов оголосив про створення Групи сприяння виконанню
Ґельсінських угод в СРСР з 11 осіб. Під установчим документом поставив свій
підпис і генерал Петро Григоренко.
Першою з національних груп утворилася українська — 9
листопада 1976 р.
Загальна характеристика Української
Ґельсінської групи (УҐГ) (1976–1982)
|
Створення |
|
|
Основне завдання |
|
|
Засновники |
|
|
Підсумки діяльності |
2. Методи боротьби
дисидентів другій половині 70-х – на початку 80-х років.
Ваше завдання : Опрацювати матеріал і
визначити методи боротьби дисидентів в другій половині 70-х – на початку 80-х
років.
Методи боротьби дисидентів
Одним із головних методів
боротьби дисидентів був самвидав. Це форма
діяльності була найбільш масовою, а тому влада вважала таку діяльність найбільш
небезпечною. «Самвидав» — це видавані поза цензурою підпільні листівки, брошури, книжки й періодичні видання.
Унікальним явищем опозиційного друку став
позацензурний журнал «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл.
Більшість публікацій самвидаву передруковували
українські видавництва за кордоном, зокрема «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина),
«Смолоскип» (Балтимор, США), Перша українська друкарня у Франції та ін.
Виходили вони також у перекладах іноземними мовами.
Жорстоко
переслідувані сміливці продовжували відстоювати національну символіку:
вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії,
малювали тризуб на поширюваних листівках. Лише за виготовлення та
намір вивісити національні прапори 1957 р. у Л ьвові на честь відновлення
української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів
суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за
пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє
додатково дістали по 5 років утискання у правах та стільки ж — заборони
мешкання у західних областях УРСР.
Опозиціонери
вдавалися до громадських акцій: мовчазних зібрань біля пам’ятників
світочам національного духу, мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань. На антирежимні акції перетворювались похорони
однодумців, судові процеси над дисидентами.
Дисиденти писали відомі письмові заяви, петиції вищим
державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення на адресу
міжнародних організацій, урядів демократичних країн.
Боротьба з режимом не припинялась і за ґратами. Окремі
опозиціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на
судових процесах в акт звинувачення антидемократичної системи. У таборах
дисиденти влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід
у статус політв’язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні
порядки.
Головною зброєю
політв’язнів у відстоюванні власної гідності або під час захисту друзів від
знущань адміністрації, організації протестів було голодування, бойкоти. Активною формою протесту проти тоталітарної системи
булла відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон.
Найбільш
поширеною, хоч і пасивною формою опору системі було інакомислення. Його
проявами були «шухлядна» творчість науковців та літераторів, неформальні
товариські дискусії, «кухонні» розмови, що свідчили про зростання невдоволення
свідомої частини нації ідеологічним тиском і колоніальним статусом України.
3.
Боротьба з дисидентами.
Опрацювати матеріал та дати відповіді на
запитання.
Реакцією
тоталітарного режиму на дисидентський рух стали переслідування дисидентів.
Формами
переслідування дисидентів були: арешти і ув'язнення, ізолювання у психіатричних
лікарнях, звільнення з роботи, виклик у органи КДБ, виключення з КПРС, комсомолу,
творчих спілок, вузів й аспірантури, вилучення з видавничих планів і позбавлення
права писати й малювати, відмова у захисті і затвердженні захищених дисертацій,
забалотування на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган,
позбавлення права на професію.
Репресії проти правозахисників
Більшість дисидентів періодично «перевиховувалась» за
вироком суду за ґратами та колючим дротом. За даними Секретаріату Міжнародної
амністії, в СРСР налічувалось від 600 до 700 політв’язнів. Українці серед них
становили у різний час від 25 до 75 %.
Найнебезпечніших
вільнодумців ізолювали у психіатричних лікарнях, зокрема спеціального типу, що
були фактично психіатричними тюрмами.
Окрім судового,
активно використовувалось й адміністративне переслідування дисидентів, а саме:
звільнення з роботи, виключення з КПРС, комсомолу, творчих спілок, вузів й
аспірантури, вилучення з видавничих планів і позбавлення права писати й
малювати, відмова у захисті і затвердженні захищених дисертацій, забалотування
на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган, позбавлення права
на професію тощо.
За сталінською традицією переслідувань зазнавали не
лише дисиденти, але й їхні батьки, діти, близькі родичі.
Найкращим варіантом для режиму, який вирішував усі
клопоти з дисидентами, була їх смерть. А
для самих засуджених переслідування тривали і після смерті. Тих, кого не вдавалося зжити зі світу, активно
«перевиховували». Суди переважно були закритими. Інакомислячих
вміщували переважно у табори суворого або особливого режиму, умови перебування
в яких, за виразом В.Стуса, сягали «поліцейського апогею»: смугастий одяг
в’язня, ізольовані камери, злиденне харчування, тяжка праця.
Будь-яке звертання до влади не лише залишалося без
відповіді, а й тягло за собою жорстоке покарання. Повернення з ув’язнення
чи заслання не означало здобуття свободи.
Запитання
1. Яким репресіям піддавались дисиденти?
2. Як прагнули зламати їхню волю
Зробіть висновок відповідно до мети роботи.
МЕТА: показати героїзм
ліквідаторів катастрофи; розкрити згубні наслідки існування тоталітарної моделі
для розвитку України; визначити наслідки Чорнобильської катастрофи.
ХІД ЗАНЯТТЯ
1. Використовуючи додатковий матеріал та матеріал
підручника дайте коротку відповідь на наступні запитання:
1) Чому усунення наслідків аварії вимагало, крім значних матеріальних витрат,
ще і героїчних дій окремих ліквідаторів? 2) Якими були наслідки Чорнобильської
аварії для України? 3) Якими були уроки Чорнобильської аварії?
2. Сформулюйте висновки відповідно до мети заняття.
Додатковий матеріал
26 квітня 1986 р. на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух,
який повністю зруйнував реактор. Упродовж перших 10 днів відбувалися
надзвичайно інтенсивні викиди радіоактивних елементів, у тому числі ізотопів
урану, плутонію, йоду-131 (період напіврозпаду вісім днів), цезію-134 (період
напіврозпаду два роки), цезію-137 (період напіврозпаду 30 років), стронцію-90
(період напіврозпаду 29 років). Перші дні гарячий струмінь піднімався над
розвалом реактора на висоту понад кілометр, пізніше — на кілька сотень метрів.
Забруднення території після аварії на ЧАЕС залежало від погодних умов. За
офіційними даними, забрудненню було піддано понад 200 тис. км2. Приблизно 70 %
— на території Білорусі, Росії та України. Після аварії утворилася радіоактивна
хмара, яка накрила також Східну Фракію, Македонію, Сербію, Хорватію, Болгарію,
Грецію, Румунію, Литву, Естонію, Латвію, Фінляндію, Данію, Норвегію, Швецію,
Австрію, Угорщину, Чехію, Словаччину, Нідерланди, Бельгію, Словенію, Польщу,
Швейцарію, Німеччину, Італію, Ірландію, Францію (разом із Корсикою), Велику
Британію та острів Мен.
Після вибуху окреслили коло радіусом 30 кілометрів — передбачувану зону
ліквідації наслідків. Усередині 30-кілометрової зони була більш забруднена
десятикілометрова зона.
Початок евакуації був запланований на 26 квітня, але за рішенням уряду СРСР її
було затримано й почато лише 27 квітня. 28 квітня з Прип’яті відселили понад
45,5 тис. людей. Станом на 3 травня було евакуйовано населення 10-кілометрової
зони. До 6 травня було евакуйовано населення інших населених пунктів
30-кілометрової зони. Загальна кількість евакуйованих із забруднених територій,
за різними оцінками, становила від 135 до 350 тис. осіб.
За різними даними, у 1986—1987 рр. до дезактивації території АЕС та місцевості,
що прилягає до неї, було залучено від 200 до 900 тис. осіб.
Першою жертвою аварії став старший оператор головного циркуляційного насосу
4-го енергоблоку Валерій Ходимчук, який загинув під час вибуху. Протягом перших
трьох місяців після аварії загинула 31 людина. За даними ВОЗ, загальна кількість
людей, які загинули внаслідок аварії або можуть загинути в майбутньому, — 4
тис. осіб. Із них приблизно 50 аварійних працівників загинули від гострої
променевої хвороби; дев’ять дітей померли від раку щитовидної залози, ще
близько 3940 осіб, згідно з оцінкою, можуть померти від раку і лейкозу в
результаті радіаційного опромінення.
До офіційно доведених прямих наслідків аварії на ЧАЕС відносять гостру
променеву хворобу та рак щитовидної залози.
Серед людей, що виконували аварійні роботи на четвертому енергоблоці, було
зареєстровано 134 випадки гострої променевої хвороби. Протягом 1986 р. від неї
померло 28 осіб. Ще дві людини загинули під час аварії з причин, не пов’язаних
із радіацією, і один помер, імовірно, від коронарного тромбозу.
За даними організації Союз «Чорнобиль», із 600 тис. ліквідаторів 10 % померло і
165 тис. стали інвалідами. Кількість постраждалих унаслідок Чорнобильської
аварії можна визначити лише приблизно. З’ясувати, яка частина захворювань є
наслідком аварії, — досить складне завдання для медицини й статистики.
Наприкінці 1986 р. реактор накрили спеціальним «саркофагом» задля запобігання
розширенню радіоактивних частинок. Укриття було збудоване добровольцями та
мобілізованими солдатами, яких пізніше назвуть ліквідаторами.
Світова спільнота активно долучилася до мінімізації медичних та екологічних
наслідків катастрофи. Міжнародне співробітництво розпочалося у вересні 1990 р.
Гуманітарна допомога надходила як від міжнародних програм і організацій, так і
від окремих держав. Родини з багатьох країн Європи роками запрошували до себе
на літо дітей, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Країни-донори назбирали на будівництво нового укриття на ЧАЕС та сховища
відпрацьованого ядерного палива близько 750 млн євро. Усі витрати ретельно
контролює ЄБРР. Новий саркофаг на ЧАЕС будують близько 3 тис. робітників.
Спорудження розпочалося у квітні 2012 р. і було завершене у 2019 р. Проектом
передбачено, що нова споруда буде експлуатуватися впродовж 100 років.
Чорнобильську катастрофу називають одним із чинників, який спричинив розвал
Радянського Союзу. Ця аварія є наймасштабнішою екологічною катастрофою в
історії людства.
Зарубіжна література
Тема уроку "Боротьба проти страху й рабської покірності в суспільній свідомості" Д/З - занотувати у зошити інформацію.
ДОВІДКА.
Гібридна війна — нове поняття в політичному житті
світу. Вперше використане у військових документах США і Великої Британії на
початку XXI століття. Означає підпорядкування певної території за допомогою
інформаційних, електронних, кібернетичних операцій, у поєднанні з діями
збройних сил, спеціальних служб та інтенсивним економічним тиском. Гібридна
війна поєднує принципово різні типи і способи ведення війни, які скоординовано
застосовуються для досягнення основних цілей. Типовими компонентами гібридної
війни є використання методів, що сприяють виникненню та поглибленню в державі,
обраній для агресії, внутрішніх конфліктів.
Причини виникнення гібридних війн.
Записати у зошит схему
Робота з документами
Ознайомтеся з історичними
джерелами та проаналізуйте їх за запитаннями.
Проаналізуйте дані
соціологічного опитування центру імені Олександра Разумкова (2016 рік). Як
оцінюють його учасники цілі російської агресії. (Усно)
Робота з документом
Проблемне
запитання
• «Під час гібридної війни які загрози небезпечніші — внутрішнє протистояння чи зовнішнє збройне вторгнення?»
Модерне
(індустріальне) та постмодерне (інформаційне) суспільства: тяглість та зміни".
Мета
Порівняти зміст і характер праці, а також соціальну структуру
модерного (індустріального) та постмодерного (постіндустріального,
інформаційного) суспільств; визначити зміни, що відбуваються в суспільстві під
час переходу до постмодерного суспільства.
Завдання 1: Опрацюйте стор197-198. Проаналізуйте додатки № 1-2 за змістом і визначте основні ознаки індустріального суспільства. Свою роботу презентуйте у вигляді таблиці:
|
Основні складові |
Індустріальне суспільство |
|
Технічний базис |
|
|
Основа суспільного добробуту |
|
|
Масовий клас |
|
|
Принцип управління |
|
|
Форма власності |
|
|
Політичний режим |
Завдання
2 : Опрацюйте стор197-198. Проаналізуйте додатки № 3-4 за змістом і визначте
основні ознаки постіндустріального суспільства. Свою
роботу презентуйте у вигляді таблиці:
|
Основні складові |
Постіндустріальне суспільство |
|
Технічний базис |
|
|
Основа суспільного добробуту |
|
|
Масовий клас |
|
|
Принцип управління |
|
|
Форма власності |
|
|
Політичний режим |
- Назвіть позитивні і негативні
результати постіндустріального суспільства
Матеріал для опрацювання
Додаток № 1
Концепція індустріального суспільства.
Родоначальником концепції «індустріального суспільства» вважають
американського економіста Пітера Друкера,
який у 1940-х рр. опублікував кілька праць, присвячених цій проблемі: «Майбутнє
індустріальної людини» (1942 р.), «Ідея корпорації» (1946 р.), «Великий бізнес»
(1947 р.), «Нове суспільство. Анатомія індустріального ладу» (1949 р.).
Становлення індустріальної
системи він відносить до XX ст. Її основу створюють великі підприємства й
корпорації, що здійснюють масове виробництво. Індустріальна система знаменує
перехід до індустріального суспільства. Центральним інститутом індустріального
суспільства є велике спеціалізоване підприємство. П. Друкер визначає два
різновиди індустріального суспільства: капіталістичне й соціалістичне.
Капіталістичне індустріальне суспільство П. Друкер називав вільним, а
соціалістичне — рабським.
У 1960-х рр. теорію
індустріального суспільства розвинули американський соціолог і економіст
ВолтРостоу, французькі соціологи Жак Еллюль і РаймонАрон. Підсумовуюча праця
цієї концепції була створена американським економістом Джоном Гелбрейтом («Нове індустріальне суспільство», 1967 р.).
У «Новому індустріальному суспільстві» Дж. Гелбрейт
намагається комплексно розглянути всю економічну систему капіталізму, яку
зв’язує з технічним прогресом. Технічний прогрес у нього є сутністю, що
саморозвивається, породжує сама себе. Технічний прогрес та організація
визначають економічну форму суспільства.
Дж. Гелбрейт виділяє дві форми капіталістичної економіки
з погляду рівня техніки, масштабів виробництва й форми організації підприємств
— великі корпорації та дрібне виробництво. Дрібне виробництво не відіграє
значної ролі в сучасній економіці. Її основу становлять великі корпорації,
породжені передовою технікою, які формують індустріальну систему. Щоправда, сам
Дж. Гелбрейт вважає неприпустимим ототожнення великої корпорації з монополією.
Індустріальна система, за Дж. Гелбрейтом, у свою чергу,
визначається високорозвиненою технікою, що зумовлює всі інші її ознаки:
панування корпорацій у вирішальних сферах економіки; необхідність великих
капіталовкладень; ускладнення умов і зростання витрат часу на виконання
завдань, що постають перед виробництвом у зв’язку зі збільшенням ролі наукових
досліджень і необхідності належних лабораторних випробувань; підвищення вимог
до кваліфікації робітництва й керівництва корпораціями; і, нарешті, потреба в ліквідації
ризику для великих корпорацій, яка потребує планування.
В індустріальному суспільстві зростає і роль держави, яка
мусить узяти на себе частину витрат для забезпечення технічного прогресу й
зменшення ризику підприємств від його запровадження. Тобто саме техніка
визначає всю економічну структуру суспільства.
Дж. Гелбрейт виокремлює два рівні розвитку корпорацій:
підприємницьку і зрілу. У підприємницькій корпорації (1920—1930-ті рр.)
господарем і керівником був окремий капіталіст, власник капіталу. Його основною
метою була максимізація прибутку. Контроль над корпорацією зумовлювався
капіталом особи, що здійснювала підприємницьку діяльність, а не її
компетентністю. Така корпорація не потребувала планування і державного
втручання.
На зміну підприємницькій корпорації приходить зріла
корпорація. Цей перехід зумовлений технічним прогресом, його вимогами. Зріла
корпорація — це колективна організація, тому приватна власність замінюється
суспільною капіталістичною власністю. На чолі зрілої корпорації стоїть не
окремий підприємець, а техноструктура, до якої переходить влада.
Дж. Гелбрейт визначає техноструктуру як «союз знань і
кваліфікації». Це основний керівний персонал великих корпорацій, який
складається з людей, що спеціалізуються на керівництві виробництвом, збутом,
фінансами, корпоративним плануванням, тобто тих, хто приймає рішення. Він
підкреслює, що це керуючий інтелект — мозок підприємства. Це група людей (не
тільки менеджерів), яка «охоплює всіх, хто володіє спеціальними знаннями,
талантом або досвідом групового прийняття рішень». Саме цю групу людей Дж.
Гелбрейт пропонує назвати техноструктурою.
Перехід у корпораціях влади до техноструктури змінює й
мету діяльності корпорацій. Передусім вона відображає не особистий інтерес
підприємця, а суспільний, керується не максимізацією прибутку, а суспільною
метою. На перший план техноструктура висуває економічне зростання, яке сприяє
ефективному функціонуванню корпорації, що відповідає як інтересам суспільства,
так і її власним інтересам. Ефективне функціонування корпорації забезпечує
високий рівень дивідендів. Отже, наявне узгодження інтересів суспільства,
корпорацій та індивідів.
Важливою рисою індустріальної системи Дж. Гелбрейт
називає планування, яке теж породжується розвитком науки і техніки. Велика
корпорація з її складною технікою, значними капіталовкладеннями не може
ефективно функціонувати за умов ринкової стихії. Ринок перестав бути надійним
регулятором виробництва. Його заступає планування корпоративної діяльності.
В індустріальному суспільстві формується, як зазначає Дж.
Гелбрейт, нібито зникає конфлікт між багатими й бідними. Замість нього
з’являється новий конфлікт, породжений НТР, — між «класом освічених» і «класом
неосвічених та малоосвічених». Вирішальною силою індустріального суспільства
стає «клас освічених», складовою частиною якого є техноструктура. Ця теорія Дж.
Гелбрейта, на його власне визнання, мала на меті спростувати марксистське
вчення про протилежність інтересів праці та капіталу.
Велику роль в індустріальному суспільстві Дж. Гелбрейт
надає державі. Технічний прогрес у нього автоматично зумовлює необхідність
втручання держави в економічне життя. Він визнає необхідність планування на
державному рівні, регулювання державного попиту, перерозподілу національного
доходу через систему податків, сприяння розвитку НТР, освіти, національної
оборони. При цьому він підкреслює незалежність корпорацій, їхню самостійність,
«автономію» щодо держави. Державу й корпорації Дж. Гелбрейт розглядає як дві
незалежні сили, які плідно співпрацюють одна з одною.
Додаток № 2
Індустріальному
суспільству властиве машинне
виробництво, національна система господарювання, вільний ринок. Освоюються нові джерела
енергії: якщо раніше людство використовувало в основному енергію м'язів, рідше
— води і вітру, то з початком промислової революції починають використовувати
енергію пари, а пізніше — дизельні двигуни, двигуни внутрішнього згорання,
електроенергію. В індустріальному
суспільстві на задній план відійшло завдання, яке було головним для
традиційного суспільства — нагодувати людей і забезпечити їх найнеобхіднішими
для життя речами. Тепер всього-на-всього 5—10 % людей, зайнятих у сільському
господарстві, виробляють продуктів достатньо для усього суспільства.
Індустріалізація приводить до посиленого
зростання міст, зміцнюється національна ліберально-демократична держава,
розвивається промисловість, освіта, сфера обслуговування. З'являються нові
спеціалізовані суспільні статуси ("робітник", "інженер",
"залізничник" та ін.), зникають станові перегородки — уже не
благородне походження чи сімейні зв'язки є підставою для визначення місця
людини в суспільній ієрархії, а її особисті дії. У традиційному суспільстві
дворянин, який збіднів, залишався дворянином, а багатий купець все одно був
особою "неблагородною". В індустріальному ж суспільстві кожен
завойовує свій статус особистими заслугами — капіталіст, який збанкрутував,
капіталістом уже не є, а вчорашній чистильник черевиків може стати власником
великої фірми і зайняти високе становище в суспільстві. Зростає соціальна
мобільність, відбувається вирівнювання людських можливостей, внаслідок
загальної доступності освіти.
Додаток № 3
Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства визначається
такими чинниками:
зміною у сфері економіки: перехід від економіки, орієнтованої на
товаровиробництво до економіки, що орієнтується на сферу послуг та інформації.
Причому, йдеться, насамперед, про висококваліфіковані послуги, такі як розвиток
і загальна доступність банківських послуг, розвиток засобів масової комунікації
і загальна доступність інформації, охорона здоров'я, освіта, соціальна опіка і
тільки у другу чергу — послуги, що надаються окремим клієнтам. У середині 90-х
рр. XX ст. в сфері виробництва й у сфері обслуговування та надання
інформаційних послуг було, відповідно, зайнято: в США — 25 % і 70 % працюючого
населення; в Німеччині — 40 % і 55 %; в Японії — 36 % і 60 %); що більше —
навіть у виробничій сфері у країнах з постіндустріальною економікою
представники інтелектуальної праці, організатори виробництва, технічна
інтелігенція і адміністративні кадри складають близько 60 % усіх зайнятих;
зміною в соціальній структурі суспільства (поділ за професійною ознакою
приходить на зміну класовому поділу). Наприклад, Деніелл Белл вважає, що в
постіндустріальному суспільстві зникає клас капіталістів, а його місце займає
нова правляча еліта, яка володіє високим рівнем освіти і знань;
центральним місцем теоретичного знання у визначенні основних векторів
розвитку суспільства. Основний конфлікт, таким чином, у цьому суспільстві
пролягає не між працею і капіталом, а між знанням і некомпетентністю. Зростає
значення вищих навчальних закладів: університет заступив промислове
підприємство, чільну інституцію індустріальної епохи. Вища школа має за нових
умов щонайменше два головних завдання: творити теорії, знання, які стають
головним чинником соціальних змін, а також виховувати радників та експертів;
створенням нових інтелектуальних технологій (серед іншого, наприклад, генна
інженерія, клонування, нові агротехнології та ін.).
Додаток № 4
Концепція постіндустріального суспільства.
Термін
«постіндустріалізм» було запроваджено в науковий обіг англійським соціологом А.
Пенті ще на початку XX ст. Науковець дав
і його перше визначення: «стан суспільства, яке постане після розвалу
індустріалізму». Він пропонував використати цей термін для роздумів про
майбутнє у зв’язку з тим, «що індустріалізм приречений».
Як
сформована концепція постіндустріалізм склався в 1970-х рр. і пов’язаний з
ім’ям професора соціології Гарвардського університету Данієля Белла. Ще з кінця 1950-х рр. він активно пропагував цю
концепцію. А в 1970 р. на VII Міжнародному соціологічному конгресі Д. Белл
проголосив свою концепцію постіндустріального суспільства. У 1973 р. вийшла
друком праця Д. Белла «Настання постіндустріального суспільства», у якій він
оприлюднив найновіший удосконалений варіант концепції.
Систему
постіндустріалізму Д. Белл характеризує п’ятьма ознаками: 1) перехід від
виробництва товарів до виробництва послуг; 2) переважання серед працівників
«класу» професійних фахівців і техніків; 3) провідна роль теоретичних знань як
основи нововведень в економіці, політиці й соціальній структурі суспільства; 4)
орієнтація в майбутньому на методи контролю й оцінювання можливих напрямів
розвитку технології; 5) прийняття рішень на засадах нової «інтелектуальної
технології». Ці процеси, на думку американського соціолога, уже набирають
реальних життєвих форм, тоді як риси традиційного капіталізму поступово
зникають.
Д.
Белл писав: «Якщо для індустріального суспільства є характерною боротьба між
капіталістом і робітником на підприємстві, то в постіндустріальному суспільстві
конфлікт проявляється в зіткненні між фахівцем і простолюдином в організаціях і
в суспільстві».
У ньому у сфері послуг зайнято не
менше 50% працюючого населення, вир-во товарів набагато перевищує власні
потреби. Для такого сус х-ний глиб поділ праці, виділення багатьох соц
інститутів, соц моб. Ринок є мех., що орг і рег поведінку в усіх сферах. У
такому сус домінує раціоналізм, критиц та індивідуалізм. Велику роль відіграють
наукові дослідження та освіта. Соціальні зв’язки ускладнюються, максимально
ускладнюється маркетинг, а міжособистісні комунікації дуже динамічні.
Відбувається рольовий характер взаємодії. Відносини між людьми регулюються на
основі контрактів, договорів, з-нів. Гол. фактором виробництва є інф. Власність
перестає бути головною ознакою соціальної диференціації, а стає – знання та
контроль над інф. В пол. сфері відбувається децентралізація пол. влади, яка все
частіше делегується згори до низу. Пол. боротьба ведеться не за контроль над
власністю, а за вплив над держ. Постріундустріальне сусп. хар-ться виникненням
нових сист.: телекомунікацій та освіти. Сучасне сусп. ще називається
інформаційним.
Белл визначає
постіндустріальне суспільство як «суспільство, в економіці якого пріоритет
перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення
досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас
технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що найважливіше, в
якому впровадження нововведень все більшою мірою залежить від досягнення
теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство передбачає виникнення
інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають як
консультанти, експерти або технократи».
Тобто
центральною ознакою «постіндустріального суспільства», за Беллом, є панування
науки, наукових знань. Белл відриває науку від економіки, проголошує її
автономність, розглядає її розвиток як передумову нової організації і структури
суспільства. Основними елементами цієї структури стануть університети, наукові
інститути, науково-дослідні організації. Оскільки «велика наука» перебуває
поза ідеологією, то Белл намагається
протиставити її «великому бізнесу».
Зміна
соціальної структури суспільства змінює і характер суперечностей. Белл писав:
«Якщо для індустріального суспільства є характерною боротьба між капіталістом і
робітником на підприємстві, то в постіндустріальному суспільстві конфлікт
проявляється у зіткненні між фахівцем і простолюдином в організаціях і в
суспільстві».
Мета: визначити особливості державотворення в незалежній Україні, показати складність процесу державного будівництва; розкрити особливості, здобутки, проблеми цього процесу; дати йому оцінку.
Завдання для підготовки до практичного заняття
Повторити матеріали параграфів 20 – 25 підручника.
Хід заняття
Завдання 1.
Користуючись підручником заповніть таблицю
Складові державотворення | Характеристика |
Формування органів влади | |
Створення армії | |
Створення законодавчої бази | |
Вироблення зовнішньополітичного курсу | |
Становлення національної економіки |
Завдання 2.
Напишіть коротке есе на тему «Державне будівництво в незалежній Україні: особливості, здобутки, проблеми».
Завдання 3.
Користуючись додатковими джерелами інформації, визначіть чинники, які сприяли державотворенню і які створювали проблеми.
Завдання 4.
Сформулювати висновки відповідно до мети.
Рівень життя населення
|
Досягнення |
Кризові явища |
|
- зростання життєвого рівня населення України; - збільшення мінімальної та середньомісячної заробітної
платні, пенсій, стипендій; - введення в експлуатацію великої кількості житлових
будинків, шкіл, будинків культури; - низькі ціни на житло та комунальні послуги; - безкоштовні медицина та навчання; - призначення грошової допомоги малозабезпеченим сім’ям
із неповнолітніми дітьми; - можливість безкоштовного користування підручниками у
середній школі; - поліпшення транспортного обслуговування населення
(дешевий проїзд, нові маршрути, відкриття метрополітену у Харкові тощо). |
- відставання за якістю життя від сусідніх європейських
країн; - невідповідність обсягів виробництва та реалізації
товарів народного споживання потребам населення; дефіцит споживчої продукції; - недостатні розміри пенсій навіть після їх підвищення; - неспроможність ефективно вирішити житлову проблему:
низька якість житла, великі черги на його отримання, хибна практика розподілу
квартир в умовах відсутності дійсного громадського контролю; - великий розрив між рівнями соціального забезпечення
села та міста; - залишковий принцип фінансування соціальної сфери; - низька якість медичних послуг, нестача медикаментів
та обладнання; - прихована інфляція; - зростання розриву між життєвими рівнями звичайних
громадян та «номенклатури»; - уповільнення темпів зростання прибутків населення. |
Д/З. с. 105-108 - прочитати, занотувати особливості індивідуального стилю Б. Пастернака (с.105 підручника), вірш "Зимова ніч" вивчити напам'ять.
Історія України
Тема уроку "Неефективність колгоспного ладу"
Опрацювати матеріал блогу (дивіться нище)та виписати у зошити заходи, які проводилися з метою покрещення ситуації.
Д/З §12 (пункт 4) - прочитати
Комментариев нет:
Отправить комментарий